Конфликты

Ердоган – не український можновладець, принцип "не словом, а ділом", мабуть, прошитий у його матриці від самого початку

undefined
Из открытых источников

Не було б щастя, так нещастя допомогло: вторгнення російського Су-24 у повітряний простір Туреччини, його наступне знищення і антитурецька істерія в РФ поставили хрест на так званому "Турецькому потоці". В двох словах: це – чергова нереалізована (і тепер вже, вочевидь, нездійсненна) мрія Володимира Путіна про газогон по дну Чорного моря з Анапи до Туреччини. Турки й раніше досить скептично ставилися до цієї ідеї (що не завадило Росії, не чекаючи згоди Анкари, почати прокладку труб на своїй території), тепер же всі крапки над "і" розставлені остаточно: президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган заявив, що його країна обійдеться й без російського газу.  

Втім, заявити можна багато чого, але Ердоган – не український можновладець, принцип "не словом, а ділом", мабуть, прошитий у його матриці від самого початку. Три кроки Туреччини свідчать про серйозність намірів Ердогана. Перший крок – активізація переговорів по встановленню дружніх відносин з Ізраїлем. Мета – налагодити постачання газу з цієї країни і знизити енергозалежність від Росії. Турецько-ізраїльські стосунки – окрема тема; попри те, що Туреччина однією з перших визнала державу Ізраїль, останніми роками відносини між країнами погіршилися. Причина цього пов’язана, зокрема, з антиізраїльською кампанією президента Ердогана, який тепер готовий виправляти свої помилки.

Другий крок Анкари – підтримка об'єднання Кіпру, яка також переслідує меркантильну мету: перемовини про закупівлю газу і на цьому острові також. Сюжет із Кіпром так само має свій бекграунд, і якщо зовсім стисло, то суть у наступному. З 1975 року острів поділено на південну грецьку частину та на північну турецьку. У 1983-му турецька громада проголосила на своїй половині "Турецьку Республіку Північного Кіпру", що дуже не сподобалося Раді Безпеки ООН, зате заімпонувало Туреччині – єдиній країні, яка визнала цю республіку. У 2005-му в ході перемовин щодо вступу Туреччини до Євросоюзу Єврокомісія вимагала від Анкари визнання суверенітету Кіпру. Тепер, ймовірно, Ердоган дозрів до кроків, які раніше видавалися йому вкрай непопулярними.

Я не дарма зупиняюся так детально на зовнішньополітичних проблемах Туреччини. Кожна з них – і та, що пов’язана з Ізраїлем, і та, що торкається Кіпру, є досить вагомими для Анкари. Не наша справа шукати винних у тому, що сталося, скажімо, між Туреччиною та Ізраїлем – суттєво не це, а те, що Анкара нині готова переступити амбіції, претензії, непорозуміння, збройні сутички і тому подібні речі, аби обрости якомога більшим числом союзників і убезпечитись цим від Росії. Визначивши для себе головний пріоритет – газову незалежність та дистанціювання від РФ, Ердоган підкоряє цьому пріоритету всю свою зовнішню політику. За це турецького президента не можна не поважати.

Агентство Bloomberg з посиланням на свої джерела в турецькому уряді зазначає, що відразу після інциденту з російським бомбардувальником конфіденційні контакти між Анкарою і Єрусалимом стали більш інтенсивними. І що компроміс з Ізраїлем може бути досягнутий "дуже швидко", тобто вже в найближчі місяці. Що стосується Кіпру, то реалізація угоди по його об’єднанню намічена на весну 2016-го, і в цьому проекті Анкара також братиме активну участь. Порушення державних кордонів Туреччини, в якому Росія не тільки не визнала себе винною, а навпаки – взялася грозити Анкарі – кардинально змінило напрями турецької політики. Туреччина серйозно замислилася над шляхами диверсифікації постачання газу і над тим, як наблизити перетворення країни на енергетичний вузол між Сходом і Заходом.

Однак й це ще не все. Паралельно з налагодженням стосунків з Ізраїлем та Кіпром, Туреччина також розвиває контакти з Туркменістаном – і це є третім напрямом роботи для турецьких дипломатів. Втім, з Ашхабадом все і простіше, і складніше водночас. З Туркменістаном Туреччина конфліктів не мала – це плюс. Але транспортна логістика постачання газу не відпрацьована – це мінус. Постачання туркменського газу через Каспій до Туреччини виглядало малореальним через непрості відносин Туркменістану та Азербайджану. Тепер, щоб розв’язати власні проблеми, Туреччина має також заопікуватися тим, як "помирити" між собою Баку та Ашхабад.

Це – з іще нереалізованих завдань, над якими Анкара, безумовно, активно працюватиме. Між тим її портфель контрактів на сьогодні не є порожнім. 2 грудня турецька компанія BOTAS і Національна нафтова компанія Катару вже підписали меморандум щодо постачання зрідженого природного газу в Туреччину на довгостроковій основі. До речі, якщо говорити про Катар, слід додати, що й Польща також запустила LNG-термінал у Свіноушче, куди почав надходити катарський зріджений газ. З цією подією прем’єр Арсеній Яценюк привітав польське керівництво, висловивши сподівання, що тепер Україна закупатиме цього газу "дуже багато" – щоправда, не раніше, аніж побудує інтерконектор між двома країнами.

Шкода, що Яценюк не розповів також, як просувається реалізація наміру України розбудовувати власні LNG-термінали – колись, іще за Януковича, цей намір отримав статус "національного проекту". Свого часу Росія, увірувавши у власну незамінність, проґавила можливості, які дає світу зріджений газ. Поки "Газпром" надимався від імперських гордощів і продовжував вважати себе паливним гегемоном, Єврозону вкрили десятки терміналів, здатних приймати імпортований зріджений газ. Ці потужності разом узяті забезпечують до третини потреб ЄС в газовому імпорті. Попит на зріджений газ зростає з кожним роком, тож тенденція для Росії складається загалом несприятлива. А Європа тим часом диверсифікує джерела енергопостачання, зокрема, досить активно над цим працює і Туреччина.    

В контексті сказаного було б дуже корисно почути про те, що в цьому напрямі робить український уряд і чи перебуває він у загальному "антиросійському" тренді? Судячи з заяви Яценюка про те, що "Нафтогаз" припиняє закупівлю газу у Росії, – так, перебуває. Проте диявол ховається у деталях, тож хотілося б знати більше про ті "цінові пропозиції, які надійшли від європейських партнерів" і які є більш привабливими, ніж російські. Що за пропозиції і від яких партнерів вони надійшли? І на якій стадії знаходяться перемовини, дотичні до цих партнерів? Як оцінює Кабмін можливості України добувати власний сланцевий газ? І запускати термінали для отримання та регазифікації імпортного зрідженого газу? Якщо програма, яку впроваджує Ердоган, лежить на поверхні, то про стратегію українського уряду лишається тільки здогадуватися. А відтак з’являється закономірне питання – чи існує взагалі те, про що в уряді так затято мовчать?

Михайло Поживанов

Редакція може не погоджуватися з думкою автора

Теги:
Комментариев: 0